Що буде з Грузією після виборів

У країні політичне життя бурхливе, як кисле вино: до новостворених ставляться з цікавістю, але потім розчаровуються

Якщо ви запитаєте перехожого на вулиці Тбілісі або Кутаїсі, хто переможе через два місяці на парламентських виборах в Грузії, то не отримаєте чіткої відповіді. Якщо людина політично активна, то буде викладати аргументи, чому повинна перемогти партія, якій вона симпатизує, але навряд чи ствердно скаже, що вона переможе. У минулу середу ЦВК оголосив, що остаточно затверджено списки – зареєстровано всього 45 політичних партій, з них самостійно братимуть участь 26. Інші дев’ятнадцять об’єднані в 7 блоків, – пише грузинський професор Олег Панфілов для Крим.Реалії.

ЦВК відмовив у реєстрації 19 партіям – шістнадцять з них не представили списки своїх прихильників. Були зняті з реєстрації партія «Центристи» і політичне об’єднання «Кварацхеліа-Соціалісти». Перша, «Центристи» – за формальність, термін повноважень голови і політради закінчився в 2006 році, після чого ніякої документації про зміну керівного складу партії в реєстр не надходило. Відповідно, на сьогодні у цієї партії керівника та уповноваженого представника немає. Однак перед рішенням ЦВК країною прокотилася хвиля протестів у зв’язку з їх проросійською позицією. Причиною стала поява в ефірі Громадського телебачення Грузії політичної реклами, в якій «Центристи» у разі перемоги на виборах обіцяють виборцям російську пенсію в розмірі 400 ларі, подвійне російсько-грузинське громадянство і повернення російських військових баз в Грузії.

Партія зареєстрована ще в 2002 році, але від її імені, зараз чомусь виступає Владимер Бедукадзе, колишній тюремний наглядач, який став відомим чотири роки тому після показу по ТБ постановочного фільму про «знущання в грузинських в’язницях». Насправді, кадри були зняті у психіатричній лікарні, але чотири роки тому цей ролик став переломним у рішенні виборців, які проголосували за «Грузинську мрію». Три роки тому в Москві Бедукадзе був навіть нагороджений спеціальним призом за мужність і інформаційний прорив у ЗМІ, церемонія проходила у великій залі Федерації миру і злагоди.
В Україні та Грузії половина населення хоче бути президентами, інша – прем’єрами

У нагородженні Бедукадзе брав участь лідер іншого забороненого ЦВК Грузії об’єднання, голова партії «Нейтральна Грузія» Валерій Кварацхеліа, який також називає себе керівником партії «Соціалістична Грузія». В минулому прес-секретар президента Грузії Едуарда Шеварднадзе, в нові для себе часи після відставки шефа став займатися проросійською політичною діяльністю. Відомий своїм твердженням – «Після радянського періоду Росія ніколи не володіла такою силою, як тепер!», а також абсолютно прокремлівським ставленням до подій в Україні – «сьогодні між Україною і Росією немає ніякого військового протистояння, в наявності тільки політичний конфлікт». ЦВК Грузії пояснив причину зняття з реєстрації: «Згідно з даними Національного агентства публічного реєстру, пан Валерій Кварацхеліа не є головою партії, що служить підставою для скасування виборчої реєстрації політичного об’єднання».

В Грузії склалася цікава ситуація: офіційно в країні діють кілька комуністичних, прокомуністичних та проросійських партій, але використовувати символіку вони не мають права, оскільки законодавство забороняє серпи-молоти, радянські зірки і зображення радянських вождів. Служба державної безпеки Грузії не раз попереджала Кварацхеліа про заборону на використання в громадських місцях комуністичної символіки. Сама участь залишків грузинських комуністів у виборах – більше данина старим традиціям, ніж можливість зайняти якесь місце в політичному житті. У 2013 році на президентських виборах за Нугзара Аваліані, кандидата від Єдиної комуністичної партії, проголосувало всього 663 людини. Тобто, 0,04 відсотка виборців.

У списку допущених партій є кілька лівих – «Комуністична партія Грузії – Сталіністи», «Єдина комуністична партія», «Соціалістична партія трудящих», «Лівицький альянс». Є й кілька відверто проросійських – блок «Промисловці – Наша Грузія», партії «За єдину Грузію» або «Народна влада», лідер якої Леван Мамаладзе взагалі живе останні роки в Росії. І, звичайно, виборчий блок «Демократичний рух», очолюваний Ніно Бурджанадзе, яка часто відвідує Москву для зустрічей з вищим керівництвом Росії. Правда, 1 вересня від неї втік Генеральний секретар партії, Заза Векуа. Своє рішення він пов’язує з ініціативою Ніно Бурджанадзе про позаблоковий статус Грузії. «Між мною та головою партії існували розбіжності у поглядах щодо політичних питань. Я вважаю, що це має важливе значення не для мене, а для країни. Саме тому я прийняв рішення залишити партію», – сказав Векуа.

Всі соціологічні дослідження за останні місяці показують, що реально на підкорення 5-відсоткового бар’єру претендують тільки 4-5 партій і об’єднань, включно з відомим оперним басом Пааті Бурчуладзе, що недавно увірвався в політику, з яким днями об’єдналися дві нові партії, очолювані колишніми прихильниками Міхеїла Саакашвілі. Чи додало відсотків таке об’єднання зараз сказати складно, але від Бурчуладзе почали йти люди з тієї ж причини – неясні цілі подібної коаліції. Розбрід і хитання випробували на собі всі партії – хтось ще чотири роки тому, хтось і донині.

У Грузії політичне життя бурхливе як кисле вино: до новостворених ставляться з цікавістю, але потім розчаровуються і йдуть, створюють свої партії, а потім відбувається як раніше – інтриги, плітки, чутки, підсиджування. Зараз в Грузії зареєстровано близько 200 партій, більшість з яких не грають жодної ролі в політичному житті країни, і тільки декілька, які отримали більшу кількість голосів на останніх виборах, мають безкоштовний щоденний ефір на другому, політичному каналі Громадського телебачення. Решта, як і раніше живуть тільки тоді, коли соратники збираються за святковим столом з хорошим вином і закускою.

Двома основними політичними силами як і раніше вважаються партія Саакашвілі Єдиний національний рух, в народі званий «націоналами», і «Грузинська мрія», у просторіччі – «мрійники» або «коци» – скорочене від грузинського назви «Картулі оцнеба». І у тих, і інших, з минулих виборів з’явилися відщепенці, але «мрійники» постраждали більше – коаліція, що прийшла до влади, розпалася і зараз існує тільки дуумвірат – партія «Грузинська мрія» і карликова Консервативна партія, що примкнула до неї. Відбувся розпад через незрозумілу зовнішню політику і провальну економіку, коли за чотири роки економічний розвиток звалився з 8-9 відсотків за рік при Саакашвілі, до 2-2,5 – зараз. Курс національної валюти впав удвічі, а обіцяних у попередню виборчу кампанію підвищень пенсій, зниження тарифів так і не дочекалися, та й інші обіцянки соціальних благ виявилися невиконаними.

Грузинське суспільство не тільки політично активне, воно, на жаль, несе в собі ще й атавізми радянського соціалізму, коли люди вірять красивим і яскравим обіцянкам, не підозрюючи, що це – порожня брехня. Якийсь час прихильники «мрійників» ще вірили в страшні історії про те, як «при Міші» відбирали бізнес або переслідували людей, зараз любителів таких казок стає все менше і менше. Соціологи фіксують вже рівну кількість шанувальників «націоналів» і «мрійників», але також і велику кількість зневірених, не готових зараз голосувати ні за тих, ні за інших. Ця обставина спонукала нинішнього президента Грузії Георгія Маргвелашвілі їздити по країні й зустрічатися з людьми, умовляючи їх прийти на вибори. Він же став ініціатором безпрецедентно ранньої передвиборної кампанії, з 8 червня, тобто, за чотири місяці до виборів.

На тлі розчарувань у парламент можуть пройти кілька партій, але реальний розклад можуть поміняти мажоритарії: в Грузії діє так звана змішана система виборів – 77 депутатів парламенту обирають за партійними списками, за пропорційною системою, 73 – з числа кандидатів, що балотуються в одномандатних виборчих округах, мажоритарії. У списках мажоритарників від «Грузинської мрії» виявилися: колишній гравець регбі, музикант і фронтмен рок-групи «Вакіс Паркі», колишній член збірної Грузії з регбі, ведучий грузинської версії телевікторини «Що? Де? Коли?», олімпійський чемпіон з дзюдо 1980 року, театральний актор, два колишніх футболісти, керівники кількох клінік, кілька бізнесменів і міністр внутрішніх справ часів Едуарда Шеварднадзе. У списках мажоритарників «націоналів» з’явилися нові молоді обличчя, які в минулому працювали в різних міністерствах, у першій двадцятці чверть – жінки, але головною фігурою стала дружина Саакашвілі, голландка за походженням Сандра Рулофс.

Приблизно така ж ситуація складається в Аджарії, автономній республіці, де є власний парламент. А в цілому можна бачити, як змінюється політичне життя за ці чотири роки з попередніх виборів і на зміну звичайним поясненням таксистів – «як нам набрид Міша», прийшли інші – «як нам набрид Бідзіна». Розчарування в Бідзіні Іванішвілі, неформальному лідерові «Грузинської мрії» не політичне, в цьому сенсі населення Грузії постійне, в кожному соціологічному дослідженні бажають бачити Грузію в НАТО завжди більше 60 відсотків, стати частиною Європейського союзу – більше 70 відсотків. Будь-яка проросійська партія або політики навряд чи змінять цей баланс, проблема лише в тому, що в Грузії завжди можуть з’явитися діячі, які, як і раніше, будуть загравати з церквою і керуватися дешевим патріотизмом, за яким не видно нічого – ні місця Грузії у світі, ні економіки, що розвивається.

При перевірці політичної активності в Україні і Грузії легко виявити, що половина населення хоче бути президентами, інша – прем’єрами. Але мало хто хоче бути активним політиком, віддаючи перевагу столу в ресторані перед трибуною в парламенті. Такий розбрід цілком зрозумілий – країна за 25 років своєї незалежності пережила чотири війни і кілька сотень тисяч біженців з Абхазії і «Південної Осетії». 31 березня 1991 року відбувся референдум про відновлення державної незалежності Грузії. В референдумі взяло участь 90,5 відсотків виборців, з яких за державну незалежність проголосувало 98,93 відсотків. З тих пір в Грузії багато що сталося, але відмовитися від незалежності, як про це мріють в Кремлі, навряд чи захочуть ті, хто пам’ятає історію відносин з Росією з 1801 року, з першої окупації. Тому майбутні парламентські вибори – це не вибір «чи дружити з Росією», а рішення про те, як повинна жити Грузія далі.

http://nv.ua/ukr/opinion/panfilov/shcho-bude-z-gruzijeju-pislja-viboriv-212526.html