“Русский” – це не іменник, а прикметник. Відповідає на питання “чий?”

Літератори з 24 країн приїхали на 24-й Форум видавців у Львів. Відбувся ­13–17 вересня. Презентації, читання, зустрічі з письменниками провели в 39 локаціях по всьому місту. 168 видавництв привезли понад 100 тонн літератури

Презентація книжки англійця Генрі Марша “Ні сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга”, “Видавництво Старого Лева”, Львів

– Головна проблема в професії лікаря – невміння правильно говорити з пацієнтами. А ще медики не завжди об’єктивно оцінюють своє значення, – каже 67-річний Генрі Марш.

– Останні два роки регулярно працюю в Непалі. Маю справу переважно з неосвіченими селянами. Вони сприймають лікаря не менше ніж Бога. Але якщо операція не вдалася, то він для них перетворюється на диявола. І буває, незадоволені сім’ї вбивають медиків. Під час мого останнього візиту в госпіталі потрощили всі вікна. Коли давав лекції у пакистанському Карачі, зі мною ходив озброєний охоронець. Там хтось із родичів оперованого може стояти за дверима з автоматом Калашникова. Відкрито заявляють: якщо щось піде не так із пацієнтом, з його лікарем станеться те саме. Під час лекцій у США колеги скаржаться на адвокатів. Мовляв, з ними багато паперової тяганини. Кажу їм: вам дуже пощастило.

На лекціях розповідаю про те, що хірургам треба припинити поводитися, як Боги. Що хороше відділення – це коли збираються лікарі, обговорюють свою роботу, спілкуються. В Україні теж треба прийти до цього. Попрощатися зі старою автократичною системою. Коли я починав, час був зовсім інший. Але проблеми залишаються тими ж. Певен, що покалічив, поранив чи недолікував пацієнтів саме через мою пиху. Традиція, в якій я виріс, передбачала практикуватися на пацієнтах. У такому випадку вчишся надзвичайно швидко, але це не дуже добре для деяких хворих.
Письменники й видавці Дмитро та Віталій Капранови фотографуються з прихильниками під час 24-го Форуму видавців у Львові
Письменники й видавці Дмитро та Віталій Капранови фотографуються з прихильниками під час 24-го Форуму видавців у Львові

Презентація книжки народного депутата України Сергія Тарути “Доктрина збалансованого розвитку “Україна 2030″, видавництво “Кальварія”, Львів

– За 26 років незалежності ми не змінили систему управління країною. Не розробили стратегію її розвитку. Не створили нову економічну модель. Не ухвалили Конституцію, що впровадила б ринкові умови, – каже 62-річний Сергій Тарута. – До 1994-го мали найбільшу в світі інфляцію – 64 відсотки, падіння економіки – 45 відсотків. Україна дуже залежала від Росії. Експорт на тамтешній ринок становив 45 відсот­ків, імпорт – 65. 80 відсотків наших підприємств працювали в кооперації з російськими. Багато хто мав надію, що Народний рух змінить країну. Проте у нас ніколи не було збалансованої політики, лише крайнощі. З одного боку – застаріла радянщина, з другого – націоналістичні гасла. Так вони і не домовилися.

Доктрина – це науково обґрунтована концепція розвитку України. Навколо неї мають об’єднатися активна частина суспільства, університети, науковці, молодь. Вони відкриють для себе і країни нові можливості в майбутньому – й допрацюють документ.

Доктрину за ініціативи Сергія Тарути розробили науковці Національного університету ім. Тараса Шевченка, “Київського політехнічного інституту “, столичного Національного економічного університету, Києво-Могилянської академії та Національного університету біоресурсів і природокористування.

– Ми обрали модель, якої ніколи не було в Україні, – людиноцентричну. Особистість має бути головною цінністю, – продовжує Тарута. – Зараз це не так. Багато українців гинуть на дорогах, на промислових підприємствах, у лікарнях. Але держава за це не відповідає. Україна за показниками гуманістичних цінностей – на передостанніх місцях у світі. Ми пропонуємо, як це можна змінити. Передусім треба підняти роль освіти, науки й культури.

У книжці описані вісім механізмів збалансованого розвитку. Перший – розвиток людського капіталу. Другий – новий суспільний договір. Третій – “розумне врядування”, коли держава є сервісом для громадян. Четвертий – мереживізація й кластери економіки. П’ятий – зростання економічної активності людей. Шостий – розвиток креативної економіки, яка базується на інтелектуальному потенціалі. Сьомий – залучення активів, виведених бізнесом з України. Восьмий – стійка інвестиційна безпека.

Презентація роману данського письменника Пітера Фогтдаля “Царська карлиця”. Видавництво “Фабула”, Харків

Головна героїня книжки – дочка пастора Сорін – у 6 років припинила рости. Король Данії Фредерік IV подарував її Петру І. Російському царю сподобалися дотепність та інтелект карлиці. Відвіз її в Санкт-Петербург. Там Сорін намагається вижити серед придворних, які не сприймають її за людину.

– Для мене Петро І – приклад харизматичного соціопата. І зараз ми живемо в небезпечному світі. Його лідери – соціопати, які можуть наробити багато лиха, – Володимир Путін, Дональд Трамп, Кім Чен Ин, – каже Пітер Фогтдаль, 61 рік.

– Сорін – іронічна, навіть саркастична. Дуже схожа на мене в молодості. Від нападок зовнішнього світу я захищався так само. Є правило: якщо посміявся з чогось – це перестає бути загрозою. Тому світові лідери бояться коміків, як у свій час Гітлер – Чапліна. Я давно хотів написати про Петра І. Він колекціонував карликів, як котів чи собак. Мав навіть окремий будинок для них.

У роботі над книжкою мав два джерела інформації: нотатки данського й англійського послів того часу. В обох документах – безліч неточностей, бо росіяни змушували іноземців багато пити. Петро І не довіряв людям, які не вживають алкоголю. На одному з бенкетів навіть задушили шведського посла, намагаючись залити йому в горлянку горілку.

Презентація роману Любка Дереша “Спустошення”, “Видавництво Анетти Антоненко”, Київ

Розмірене життя перестає влаштовувати тележурналіста Федора Могилу. Намагається віднайти себе, цікавиться езотерикою. Влаштовується помічником інвестора, який бажає швидко сформувати ринок психотехнологій. Вони вступають в альянс із колишнім працівником радянських закритих лабораторій професором Гуровим.

– Федір Могила стикається з внутрішньою кризою. Йому 34, а нічого важливого в житті так і не відбулося, – розповідає 33-річний Любко Дереш. – Роком дії “Спустошення” обрав 2010‑й, бо його добре видно з 2017-го. Зараз можемо побачити, які прогнози справдилися. Коли з’являється чергове передбачення, людство охоплює ажіотаж. Чуємо, наприклад, що наступного тижня увійдуть російські війська, а за місяць – обвалиться долар й Іран випустить ядерні боєголовки. І чекаємо на це. Але опускаємо важливу деталь – нас немає в теперішньому.

Презентація другої україномовної книжки грузинського історика Олега Панфілова “Розмова з ватником”. Видавництво “Мандрівець”, Тернопіль

– З точки зору лінгвістики “русский” – це не іменник, а прикметник. Відповідає на питання “чий?”. Цього багато хто не розуміє й досі думає, що це – національність. “Русские” – це не національність, а суспільно-кримінальне угрупування, – каже Олег Панфілов, 60 років.

– ”Ватники” – це онуки “совків”. Спосіб мислення таких людей не мінявся від часів Радянського Союзу. Та оскільки держави такої вже немає, “совки” теж зникли. Лишилося їхнє потомство. Одна з ознак “ватника”: віра, що Сталін і Ленін – великі люди. Друга ознака: впевненість, що Росія – велика держава і її ніхто не переможе. Не здатен відповісти на запитання: навіщо її перемагати? Нарешті, третя та основна ознака – правова безграмотність. “Ватники” виникли в умовах, коли не було законів.

У Радянському Союзі весь час існувала не тільки політична цензура, а й історична. Більшовики переписували минуле під себе. Перемогли після Жовтневого перевороту 1917 року, але не знали – як будувати обіцяне світле майбутнє. Тому взялися за брехню. Зокрема, що при царях усе було погано. Хоча Російська імперія до Першої світової війни динамічно розвивалася. З другого боку, історична брехня почалася до більшовиків. Вигадали ніколи не існуючу державу Росію. Це була територія, яка захопила всі можливі землі й народи навколо себе.

Презентація роману Василя Шкляра “Троща”. Видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, Харків

– Люблю місткі слова, значення яких повною мірою розкривається після прочитання твору, – розповідає 66-річний Василь Шкляр. – Трощею на Західній Україні називають очерет. В його заростях переховувалися українські повстанці. Але трощу можна трактувати і як руйнування людських доль.

Дія відбувається 1947 року, коли Українська повстанська армія припинила відкриту збройну боротьбу і відійшла в підпілля. Знайшов цю історію на Тернопільщині. Між селами Купчинці, Ішків і Багатківці Теребовлянського і Козівського районів протікає річка Стрипа.

Повстанців через зраду оточили “червонопогонники”. У прибережному очереті відбувся страшний бій. Використав свідчення зв’язкової Ганни Зеленої та сотника УПА Мирослава Симчича.

Книжка – ще й про зраду. Читачі питають: чи можна її виправдати? В романі повстанець дізнається, що його бойовий товариш перейшов на бік радянської армії. Так, він зрадив. Але чому це трапилося? Завжди кажу, що легко судити про когось, але ніхто не знає, як би він вчинив у тій ситуації. Коли окупант бере твою дружину, матір, сестру, дітей і каже, що зараз знищить їх, то зробити вибір дуже складно.
Автор: Катерина ЛУК’ЯШКО, Ольга ШВЕД, фото: Валерій ШМАКОВ

https://gazeta.ua/articles/culture-journal/_russkij-ce-ne-imennik-a-prikmetnik-vidpovidaye-na-pitannya-chij/794736