Диктатори і «прєданний» їм народ

У виступі, присвяченому пам’яті жертв Голодомору в Україні, віце-прем’єр-міністр України Іванна Клімпуш-Цинцадзе порівняла Сталіна та Путіна, розбудивши зледачілий останнім часом рій путін-ботів у соцмережах. З прокльонами і сучасною версією російської мови – матом вони кинулись захищати любого їхньому серцю диктатора. Коротко і раціонально підсумок цього соцмережевого бруду та вереску можна сформулювати так: «Как она посмєла!» Майже, як у класика російської літератури: «На что он руку поднимал!» Усіма доступними їм методами ці виплодки ФСБ намагаються довести, що Путін, як і Сталін, теж велика людина, але не диктатор! Тому і порівняння, зроблене пані віце-прем’єркою, неприпустиме.

Не впадаючи у гріх метання бісеру перед свинями (інакше, на жаль, ніяк не назвеш оте проплачене пропутінське бидло, яке вилазить з усіх нір, як тільки почує правду про свого фюрера), авторка теж мусить не згодитись із порівнянням Сталіна та Путіна з тої простої причини, що Путін – це не лише «Сталін сьогодні», але і «Гітлер сьогодні», щоправда, у цьому випадку – російський. Що ж до його диктаторства, то цей «медичний» факт не викликає жодного сумніву у будь кого, хто має голову на плечах.

Проте, варто про це поговорити трохи детальніше. На сьогодні є доконаним фактом, що вже у першому десятилітті ХХІ століття чимало сучасних впливових міжнародних аналітиків прийшло до висновку, що в Росії утвердився жорсткий авторитарний режим з елементами персональної диктатури президента Путіна та всевладдям ФСБ як спадкоємиці колишніх ЧК- НКВС- КГБ СССР. Відома французька політична журналістка і аналітик Елен Блан назвала систему, що її продукують Кремль і Луб’янка, «мафіозним неототалітаризмом» з розвиненим до абсурду культом особи В. В. Путіна. А її книга-світовий бестселер «Родом із КГБ. Система Путіна», яка вийшла в українському перекладі у 2009 році і розповіла про злочинність путінського режиму та початок фашизації усіх сфер суспільного життя сучасної РФ, вже тоді поставила під загрозу життя цієї дослідниці.

Культ особистості диктаторів, як доводить історія, є невід’ємною складовою ствердження як особистої влади лідера такого типу, так і здатності населення держави не лише терпіти, але й підтримувати диктатуру. «Ах, как люди ждали нового диктатора, как жаждали ему поклоняться и верить каждому слову. Но, кажется, будущий диктатор сам боялся: из подполковников-«топтунов» дойти до самого верха, от портфеленосца Собчака до кабинета в Кремле. Не знаю, кто стал имиджмейкером Путина, но начали они бодро. Российский народ надо было возбудить так, чтобы он начал беспрекословно доверять. Советский опыт культа личности был огромный, постсоветский народ жаждал новой «сильной руки», повелевающей всем и всеми. С этого и начали, учитывая богатый опыт советских репрессий», – писав Олег Панфілов у статті «Культ личности Путина: путь от топтуна до диктатора».

Не менш цікавим є і аналіз політичної ситуації в РФ, який «стихійно» прописується у низці книжок російських політичних діячок/чів. Так, у виданій Іриною Хакамадою в тепер вже далекому 2006 р. бестселері «Sex в большой политике. Самоучитель self-made woman», є матеріал, що засвідчує факт формування культу особистості Путіна вже на початках його правління. Описуючи події довкола справи Михайла Ходорковського і свою причетність до спроб вплинути на Путіна, Хакамада веде мову про всевладдя Путіна в РФ. Наводжу дуже показову цитату: «Чубайс… предложил обратиться к Путину. Я возразила – это неправильно, обращаться к Путину нельзя, обращаясь к нему, мы сразу указываем на то, что все в России зависит только от него, мы обращаемся к царю, чтобы он помиловал (виділ. моє – І.Г.). Против Ходорковского накатилась огромная машина, если мы будем долбать тем, что его посадил Путин, мы Путина доведем до ручки, а когда в России правителя доводишь до ручки, он превращается в тирана! И мы ситуацию не спасем. …Нельзя давить».

Здавалось би, як усі ці реалії сучасного «Путін-рейху» стосуються незалежної України? На жаль, мусимо констатувати, що стосуються, і чималою мірою. Зрештою, так було і в попередній історії, коли два диктатори – Сталін та Гітлер – вирішували долі величезної кількості людей, які проживали на території України, піддавши їх страшним випробуванням, тортурам, митарствам, та, незрідка, прирікши на смерть у концтаборах та жорнах голодоморів. Є щось у логіці диктаторства, що загрожує існуванню самої людини. Власне, нічого принципово нового жодна з існуючих на тепер диктатур не змогла придумати, через що вже не пройшло «криваве століття», як називають ХХ століття сучасні історики.

Україні ніде подітись від свого північного сусіда, який семимильними кроками наближається до диктатури, як чимало аналітиків вважає, суто фашистського типу. «… Не исключу, что после Путина будет — не знаю, надолго ли, — очень жесткий националистическо-фашистский режим. Определенно — националистический, а насколько фашистский — вопрос. Просто в силу того, что в нашей империи, Российской, а потом и советской, никогда еще не было национального государства, и, видимо, мы должны как-то пройти через эту стадию», – роздумує з приводу сучасних реалій РФ російський аналітик Сергій Шелін. Розуміння того, що у ситуації остаточного утвердження жорсткої диктатури в неоімперії РФ очікувати Україні, є важливим моментом «гарантування» її майбутнього.

Не уникли масового пропутінського психозу навіть діти. На конкурсі юних талантів, що проходив у одному з провінційних міст Росії, школяр виконував пісню про Путіна під красномовною назвою «Путин молодец». У тексті пісні йдеться про те, що хижа птаха із Заходу принесла в країну хаос та біду, і лише Путін зміг побороти її. Він і став справжнім захисником Росії та її народу, і росіяни полюбили свого героя. Ось чому Путін – молодець. Ще один яскравий приклад використання російських дітей у пропаганді із очевидною заявкою на витворення російського «путінюгенду», аналогічного «гітлерюгенду», – це пісня «Дядя Вова, мы с тобой!», яка нещодавно набула чималої «слави», у тому числі і скандальної, не лише через те, що депутатка Госдуми РФ так використала дітлахів, але й завдяки словам самої пісні. Молоде покоління Росії у цій пісні не лише дякує «дяде Вове» за те, що він їхню Батьківщину підняв з колін, примусив боятись увесь проклятий Захід, а і вказав шлях до мети – «Великой Росии». Якщо «дядя Вова» «позовет в последний бой», тоді – «дядя Вова, мы с тобой!» Діти обіцяють бути зі своїм улюбленим дядєй Вовой разом, зберігши все, що РФ загарбала, зокрема, Крим та Севастополь, і повернувши все, що Росія втратила, навіть Аляску!

Колись Г. Гейне сказав: «Доброчинним можливо бути і одному, але для гріха завжди потрібні двоє». Так і з диктатором та відданим йому народом. Сучасна російська реальність підтверджує думку генія. За даними на кінець 2017 року, цифра тих, хто в РФ проголосував би за Путіна, складала 96% від загальної кількості опитаних. Можливо, частково праві ті, хто називає такі цифри підтримки «фюрера» намальованими путін-ботами, тобто людьми, які проплачуються ФСБ спеціально за роботу по пропаганді путінізму в Інтернеті. Але ж коментарі теж підтверджують велику підтримку особисто президента теперішньої РФ. На форумах чимало коментарів такого штибу: «А я буду голосовать за Путина!!! И знаю очень много людей, которые проголосуют так же. И тот, кто пишет, что Путина ненавидят и не поддерживает большинство населения России – нагло врет. Поддерживают и еще как!!!» Саме так! І тому українці мають бути пильні і готові до відсічі.
day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/dyktatory–pryedannyy-yim-narod