Передчуття краху. Чому Путін не говорить про Вірменію

Досі Володимир Путін нічого не сказав з приводу ситуації у Вірменії. Тільки його прес-секретар Дмитро Пєсков заявив, що не варто порівнювати Вірменію й Україну

Але не тільки Вірменія стала об’єктом настороженості Кремля в останні дні. Неприємна інформація прийшла з ще двох країн, найближчих на пострадянському просторі, – з Білорусі та Казахстану. Після того, як в березні Росія обмежила імпорт білоруських товарів – поставки свиней і свинарської продукції, деяких видів молока і сировини, пекінської капусти – Олександр Лукашенко зробив кілька жорстких заяв. Президент Білорусі назвав це «баталіями», уникнувши слова «війна», і зажадав від підлеглих шукати альтернативу російському ринку: «Якщо вони вирішили нас нахиляти постійно незрозуміло за що, тоді будемо шукати своє щастя в іншому місці, тому шукайте інші ринки. Не можна на одному ринку весь час сидіти». Звичайно, Лукашенко не раз вже висловлювався щодо російського ставлеення до Білорусі, але всякий раз повертався до «братніх стосунків», – пише Олег Панфілов для Крим.реалії.

Приблизно такі ж дивні «братні» стосунки у Росії і Казахстану – президент Нурсултан Назарбаєв публічно виявляє усіляку повагу Путіну, навіть погодившись на створення свідомо мертвої організації ЄАЕС, яка, що крім проблем, членам «групи жебраків» нічого не принесла. Але останнім часом Назарбаєв все частіше розчаровує Путіна – то переходом на латиницю, то створенням двох американських баз на своїй території.

Здавалося б, Путіну і його генералам вдалося вигнати з Киргизстану єдиний в Центральній Азії Центр транзитних перевезень ВПС США в бішкекському аеропорту «Манас», що діяв з 2009 до 2014 року. Але 19 квітня депутати сенату парламенту Казахстану ратифікували зміни до міжурядової угоди зі США. Спеціальні вантажі підуть з Грузії і Азербайджану через Каспійське море в Казахстан, потім залізничним транспортом в Узбекистан і Афганістан. «До переліку контрольно-пропускних пунктів додані порти «Актау» і «Курик». Робиться це цілком в інтересах Казахстану як стратегічного партнера США, які прагнуть до підтримки миру і стабільності в сусідньому Афганістані», – пояснив голова МЗС Казахстану Кайрат Абдрахманов.

Виношуваний в тяжких муках неоімперський простір під різними абревіатурами – СНД, ОДКБ, ЄАЕС – руйнується на очах. Причому йдуть не Киргизстан або Таджикистан, що змирилися з роллю російських сателітів, а мало не надійніші партнери, найближчі, що завжди підтакують будь-яким примхам нового російського вождя, вже бачив себе на чолі оновленого «Радянського Союзу». Тепер ще один важкий удар – з боку Вірменії, країни, яка була створена за допомогою російської зброї і завдяки імперській ідеї підпорядкування собі територій азіатських імперій. Після тижневої облоги російською армією 1 жовтня 1827 року у персів була відбита Ериванська фортеця, і через рік в російських документах Ериванське ханство вже називалося Російська Вірменія, а точніше – «Теперішня Російська Вірменія, що складається з Ериванського і Нахічеванського ханств, перських провінції, котрі приєднані до Російської імперії в 1828 р.».

Вірменія намагається заявити про себе як країну, що має свої погляди на майбутнє, а не виконує побажання Кремля

Втім, російські імператори і раніше намагалися маніпулювати етнічними вірменами, які жили в Османській імперії та Персії великими громадами. Тісна взаємодія етнічних вірмен, які жили в Османській імперії, з Російською імперією почалося в 18 столітті, але найбільше -–під час Дев’ятої російсько-турецької війни 1806-1812 років. Як писав представник громадської організації «Союз поінформованих громадян» Ваграм Токмаджян, «основними союзниками росіян на Кавказькому фронті були вірмени-християни», але вже тоді Російська імперія розглядала «для своєї користі» тільки кавказькі території, але не населення. У 1810 році, коли генерал Олександр Тормасов провалив Ахалцихську операцію, він вирішив своєрідним шляхом реабілітуватися і наказав розграбувати всі ті села повіту, що не були заражені чумою, а це в основному були вірменські села.

Перші образи етнічних вірмен на імперію пов’язані з масовими переселеннями з рідних місць вглиб Грузії. Незважаючи на приниження, вірмени і далі надавали допомогу російській армії, насамперед провізією. Натомість вони отримували нові приниження. Ось що писав історик Аракел Бабаханян: «Багатостраждальний, відданий у рабство й на знищення трудящий народ інстинктивно, в стихійному пориві шукав порятунку в російському поході, зустрічав російського солдата як свого визволителя. Але за це ставлення він карався сильно. Його становище ще більш погіршувався, коли російські війська залишали зайняті місця і вірмени, після зустрічі росіян з хлібом і сіллю, хрестом залишалися віч-на-віч зі своїми господарями – османами».

Так сталося і під час Десятої російсько-турецької війни 1828-1829 років: крім матеріальної допомоги, ночівлі, розвідданих, турецькі вірмени формували добровольчі загони, які повинні були брати участь у війні в складі російських військ. Це не могло не обернутися для них наслідками – росіяни їх знову зрадили. Так сталося і після Кримської російсько-турецької війни 1853-1856 років, коли Російська імперія зазнала поразки і була змушена віддати раніше захоплені землі Османської імперії, де проживали етнічні вірмени. До чергової війни з Туреччиною в 1877-1878 років російська розвідка активно підтримувала і фінансувала повстанські рухи на Балканах і в Османській імперії, де союзниками-партизанами знову були етнічні вірмени. В результаті тієї війни серби, болгари і румуни отримали незалежність, а вірмен Російська імперія в черговий раз обманула. Як і в роки Першої світової війни.

З етнічними вірменами Російська імперія поводилася зверхньо – дозволяла допомагати, із задоволенням користувалася провізією, транспортом, житлом, натомість говорила красиві слова про «християнське братство», про єдині духовні цінності. У 1890 році в Тбілісі було проведено установчий з’їзд Вірменської Революційної Федерації Дашнакцутюн (АРФД) – зрозуміло, що не зі звичайною метою займатися політичною діяльністю. І чому не в Єревані, а в Тбілісі – теж легко пояснити: тут був Штаб кавказьких військ і Намісник російського імператора на Кавказі, тут визначалася російська політика на південному напрямку – в бік Туреччини і Персії, тут розроблялися операції із залучення етнічних вірмен до допомоги і підтримки імперських устремлінь, перш за все на території Османської імперії. Уже в 1907 році партія Дашнакцутюн налічувала 167 тисяч членів у Туреччині, а після проголошення незалежності в 1918 році вона стала правлячою партією в незалежній Вірменії.

Перша республіка проіснувала трохи більше двох років, а 2 грудня 1920 було підписано угоду між РРФСР і Республікою Вірменія – за ним Вірменію проголосили радянською республікою. А далі була звичайна історія в складі вже радянської імперії – з репресіями і трудовими звершеннями, соціалістичними зобов’язаннями і святою вірою в КПРС. Вірменам, як і грузинам, вдалося врятувати свою писемність, позбавивши її від більшовицького бажання всіх зрівняти кирилицею. Всі ці роки підтримувався міф про «велику дружбу російського і вірменського народів», підручники історії не розповідали про постійне зрадництво і приниження.

З таким історичним запасом Вірменія намагається заявити про себе як країну, що має свої погляди на майбутнє, а не виконує побажання Кремля. Відомий журналіст і нині депутат парламенту 42-річний Нікол Пашинян пройшов зі своїми друзями і колегами всю Вірменію і прийшов до Єревану з єдиною метою – перервати багаторічну олігархічну владу карабахського клану. У Москві мовчали, бо не очікували такого повороту – там завжди думали, що вірмени і на цей раз підкоряться долі, яку їм визначає Кремль, і політику якого проводить купка олігархів.

Ситуація дуже схожа на те, що відбувалося і відбувається, незважаючи на Майдан 2013-2014 років, в Україні – при владі у Вірменії перебуває партія олігархів, які контролюють весь бізнес, промисловість і енергетику. Москва давно навчилася маніпулювати вірменами і вже чверть століття затягує врегулювання карабахського конфлікту. А зараз ще й шантажує поставками зброї: одна партія Вірменії, інша – Азербайджану. За ці 25 років Вірменія обезлюділа на третину, в країні величезне безробіття і корупція.

Звичайно, Москві було все одно, хто там ходить по Вірменії, Москва до останнього не очікувала, що ці «ходоки» зможуть зібрати на площі Республіки 200 тисяч осіб – десяту частину дорослого населення країни. І коли стало ясно, що Пашинян не заспокоїться, було вирішено Сержа Саргсяна заклати як жертву, щоб «рятівником» виявився виходець з «Газпрому» Карен Карапетян. Такий простий політичний фінт, як в Грузії в 2012 році, коли при владі опинився акціонер «Газпрому» Бідзіна Іванішвілі.

Тепер Путін схаменувся і поговорив по телефону з нещодавно обраним президентом Арменом Саркисяном, в Москву терміново вилетів голова МЗС Вірменії Едвард Налбандян, російська пропаганда стала підшукувати поки що не різкі визначення вірменським революціонерам. Але з одним фактором революції Москва нічого вдіяти не може – з населенням, з тими самими вірменами, яких вважали «братнім народом» і думали, що ті будуть терпіти все, навіть підтримуваних Москвою олігархів і корупціонерів.

Як би це банально не звучало, всі останні революції Росія створює сама – підтримкою корумпованих режимів: в Грузії, Україні, а тепер і у Вірменії. Але зараз у Москви немає того апломбу і понтів, як раніше, вона загрузла в Сирії й Україні, і з повсталими вірменами теж нічого вдіяти не зможе. Ось чому Кремль мовчить – він передчуває крах своєї імперської політики.

https://nv.ua/ukr/opinion/panfilov/peredchuttja-krakhu-chomu-putin-ne-hovorit-pro-virmeniju-2466943.html