Як пострадянські сепаратисти переписують історію

Якщо враховувати кримінальне походження пострадянських сепаратистів, швидше вони придумують собі не історію, а «легенду» – правдоподібну розповідь, щоб тримати населення в стані самозахоплення

Колишній «прем’єр-міністр» Абхазії Леонід Лакербая подав позов про захист честі, гідності і ділової репутації до авторів шкільного підручника історії. Розповідаючи про політичну кризу 2014 року, вони вказали, що Лакербая обіцяв залишити свій пост, але пішов у відставку тільки через рік після обіцянок. Колишній «глава уряду» заявив, що не давав публічно подібних обіцянок, а автори підручника виставили його боягузом, – пише Олег Панфілов для Крим.реалії.

Про скандал з підручником повідомив сайт «Кавказький вузол»: Сухумський міський суд 24 квітня розпочав розгляд позову колишнього «прем’єр-міністра» і співголови громадської організації «Айтаіра» Леоніда Лакербая. Позивач звинуватив авторів підручника «Історія Абхазії» для 10-11 класів під редакцією Станіслава Лакобаї Олега Бгажба у фальсифікації внутрішньополітичних подій в Абхазії в 2013-2014 роках, зажадавши спростування. «Я не хочу, щоб мої онуки вивчали історію, в якій написано, що їх дід злякався і вирішив відсидітися», – заявив 71-річний Лакербая.

У перший раз Леонід Лакербая говорив про проблемний підручник ще в листопаді 2016 року, зараз він сподівається на захист честі і гідності. Лакербая – давній сепаратист, один з найближчих соратників Владислава Ардзінба: з грудня 1992-го до квітня 1995-го – «перший віце-прем’єр уряду» Абхазії, з червня 1995-го до серпня 1996-го – «міністр закордонних справ». Професор Станіслав Лакоба, редактор підручника – один з тих абхазьких вчених, який 25 років займався творенням нової історії абхазького народу. Він займав державні пости – під час окупації Абхазії 1992-1993 років був депутатом Верховної Ради, в 1993-1996 роках – «перший заступник голови Верховної Ради» Абхазії, він також один з найближчих сподвижників Владислава Ардзінби.

Пройде час – і Росії доведеться повернути захоплені за допомогою сепаратистів території

Якщо враховувати кримінальне походження пострадянських сепаратистів, швидше вони придумують собі не історію, а «легенду» – правдоподібну розповідь, щоб тримати своє населення в стані вічного самозахоплення, а сусідів змушувати нервувати від несподіванки появи «найдавнішого народу», про який досі не було нічого відомо. У скандальному підручнику практично відразу пропонується поповнити свої знання: «Визнано – абхазька мова є однією з найдавніших мов світу», але не роз’яснюється, ким визнано і коли. Лінгвіст Всеволод Іванов висловлював лише гіпотезу, але в Сухумі вирішили, що цього достатньо, щоб придумати собі спорідненість з хаттами Малої Азії. Без пояснень – чому у хаттів була писемність, а у абхазів її немає досі, якщо не брати до уваги придумані в 1952 році літери на основі кирилиці.

Звичайно, це проблема не стільки сучасних сепаратистів, які намагаються за допомогою придуманої «давнини» переконати власне населення і світову громадськість в необхідності «національної держави». Придумувати власну історію почали ще за російської монархічної династії Романових, які засновували цензурні комітети і забороняли імпортувати книги іноземних істориків про Росію, в яких були викладені неприємні події. Приводів було багато, і один з них – книга французького письменника і мандрівника маркіза Астольфа Луї Леонора де Кюстіна «Росія в 1839 році», яка хоча й була написана за пропозицією імператора Миколи I, але виявилася жорсткою критикою російської монархії. Епітетів тієї Росії було досить – від країни варварів і рабів до загального страху і «бюрократичної тиранії». Російська цензура нещадно вирізала не тільки речення і абзаци, а й цілі розділи, часом забороняючи книги повністю. Після перемоги більшовиків у 1917 році історична цензура стала основною для формування нової ідеології, а після зачистки «шкідливих» книжок і журналів, після репресій і депортацій вчених населення радянської імперії знало тільки про ту історію, яку дозволяли викладати в школах і університетах.

Другий етап історичного письменництва припав на перші роки незалежності колишніх радянських республік, коли кожна нова країна складала собі нову історію. Хоча до 1860-х років не було ніякого Узбекистану або Таджикистану, а історія таджицького та узбецького народів була переплетена, але складати окремі книги зараз стало справою політично вигідною. Те ж саме відбувалося на Кавказі і на західних територіях Радянського Союзу.

Третім етапом став сепаратизм, який знову зажадав від істориків великих зусиль, щоб, з одного боку, не образити Росію, від якої вони залежать, з іншого – довести, що спільне співжиття протягом останніх кількох століть було шкідливим і неправильним. Наприклад, в Абхазії можуть скласти все що завгодно з приводу того, що абхазів і грузин нічого не пов’язує, але про те, що Російська імперія в 19 столітті вислала з рідної території понад 80 відсотків абхазів, писати не наважуються. Те ж саме і в протистоянні азербайджанців і вірменів, які завжди жили разом, зокрема в Ериванському ханстві або в Карабасі.

Історія стала міцною частиною ідеології, здебільшого, політики з правлячої партії визначали, що вигідно знати населенню, а що не вигідно. Радянські підручники історії чітко регулювали кількість і якість знань. Наприклад, 17-річна Маша Брускіна працювала в мінському опорі німцям і була повішена в 1941 році. Після війни з’ясувалося, що вона єврейка, тож Машу не стали згадувати на пам’ятнику і записувати в герої. Тому в Ізраїлі є вулиця на її честь, а в колишньому СРСР – ні, в Ізраїлі про неї пишуть, а в нинішній Росії – ні. Зараз без зусиль можна знайти звіт про розслідування, підписаний головним військовим прокурором ВС СРСР Миколою Афанасьєвим – про те, що в статті кореспондента «Червоної зірки» Олександра Кривицького написана, м’яко кажучи, неправду про «подвиг» 28-ми панфілівців.

Щось змінилося відтоді? Звичайно, ні – в підручниках як і раніше присутній «подвиг», а в кінотеатрах з аншлагом два роки йде показ фільму «Двадцять вісім панфілівців». У Росії з історичною наукою відбуваються дивні і часом страшні колізії: з одного боку, офіційні історики виконують замовлення «партії і уряду», розшукуючи, наприклад, родовід Володимира Путіна, вимальовуючи генеалогію, якої не було, з іншого, в Росії з’явилося дуже багато істориків-аматорів, які складали праці про «Грузію – гірську Русь», або про те, як росіяни захопили китайську імперію в першому тисячолітті до нашої ери. Причому замовлення від влади можуть бути навіть не офіційні, досить, щоб Володимир Путін публічно сказав, що Крим – це споконвічно «російська територія», а хрещення Русі відбулося в Херсонесі, який чомусь називається по-грецьки.

Але якщо в Росії є якісь механізми регуляції, громадські активісти, періодично піднімають скандали через фальшиві дисертацій, зокрема на історичні теми, то у сепаратистів – повна свобода, їх ніхто не контролює, ніхто не обмежує – їх «творчість» регулюють тільки замовлення маріонеткової влади. Тому в «ДНР» складають свою історію Донбасу, в якій первісні «донбасці» і «донбаски» виготовляли кам’яні знаряддя способом, відомим виключно на Донбасі. Найімовірніше, там жили мамонти донбаської породи, а ще раніше – донбаські птеродактилі і динозаври. І розвиток Донбасу в 1930-х роках відбувалося само собою зрозумілим процесом. А в складі України регіон, виявляється, був всього нічого – з 1991 до 2013 року.

Суспільно-політичне життя Абхазії досить нудне і одноманітне, тому скандал з підручником зараз є топовою подією – про нього багато пишуть, багато обговорюють. Чим завершиться та історія – припустити важко, можливо, й судовим рішенням. Поки ж різні абхазькі «політики» пропонують вилучити з тексту підручника 13-й скандальний параграф, а Леонід Лакербая вимагає вилучити всі підручники і сформувати незалежну групу вчених, яка його вивчить і внесе потрібні поправки. Редактор і один з авторів підручника Станіслав Лакоба невблаганний: «Дехто плутає історію Абхазії зі своєю особистою історією… Ми знаємо, рукописи не горять. Книга вийшла, і з цим вдіяти нічого не можна. Навіть якщо її почнуть палити і знищувати».

Звичайно, пройде час – і Росії доведеться повернути захоплені за допомогою сепаратистів території. Нікому не потрібні будуть ні підручники, написані в той час, ні багатотомні наукові праці. Вони будуть зберігатися в бібліотеках як пам’ятники пострадянської ідеології, що руйнувала все – від держав до психіки населення, яке відразу ставало великою нацією. А якщо хтось доведе сепаратизм і сепаратистів до міжнародного суду, ці підручники стануть свідченнями того, як проросійські діячі районного масштабу намагалися поставити себе на один рядок з великими культурами і державами.

https://nv.ua/ukr/opinion/panfilov/jak-postradjanski-separatisti-perepisujut-istoriju-2468412.html