Москва буде впиратися до останнього

Чи залишиться у «ДНР» і «ЛНР» статус «замороженого конфлікту»? Чи Київ знайде інший шлях врегулювання?

На частині окупованих територій Донецької і Луганської областей пройшли «вибори» маріонеткових голів, другі з листопада 2014 року. Як і попередні, їх визнають такі ж сепаратистські території і Росія. Чи буде у «ДНР» і «ЛНР» статус «замороженого конфлікту»? Чи Київ знайде інший шлях врегулювання?

Зрозуміло, що у всіх сепаратистських конфліктів «російські вушка». Здається, всім зрозуміло, що ці сепаратистські території необхідні Кремлю виключно для шантажу центральної влади – Кишинева, Тбілісі, Баку і Києва. Ясніше ясного – так буде тривати доти, доки існує Росія, надії на зміну політичного курсу і зміну імперського мислення немає, – пише Олег Панфілов для Крим.реалії.

Навіть нечисленна російська опозиція не має чіткого уявлення про те, що робити з імперською спадщиною, стверджуючи, що «Крим – не бутерброд», а у війні 2008 року в Грузії була винна грузинська влада.

Формуванням сепаратизму займалося безліч людей, для яких метою було не тільки поширення ідей винятковості, наприклад, абхази – кращі за грузин, вірмени – за азербайджанців, а й формування структур, які повинні були переконати світову спільноту в тому, що це не просто кремлівські годованці, а цілком собі серйозні люди, що турбуються про майбутнє свого народу. По-справжньому міжнаціональними були тільки три конфлікти: абхазький, «південноосетинський» і карабахський. Ні придністровський, ні донбаський конфлікти ніяк не можуть бути міжнаціональними, оскільки в протистоянні з центральною владою головною претензією було небажання жити по-іншому, ніж жили раніше. І там, і там – по обидва боки – є люди з молдавськими або українськими прізвищами.

Сепаратисти, незалежно від свого розташування, повторюють все російське

У Придністров’ї молдавську владу називали «фашистською» тільки тому, що в Кишиневі стали обговорювати раніше заборонені теми про те, що Молдова насправді була частиною Румунії, включеної Радянським Союзом, а «молдавська» мова насправді румунська, але на кирилиці. Лівобережна частина Молдови, що лише на третину складається з молдаван, заявила, що не хоче «румунізації», а сепаратисти залишили для себе всі зовнішні радянські ознаки – герб – «капусту», кирилицю, адміністрування і навіть КДБ. Дуже схожі події відбулися і в тій частині Донбасу, яку сепаратисти, разом з російськими радниками і найманцями, взяли під контроль. Зовнішні ознаки ті ж, за винятком герба – двоголового орла, який символізує близькість до російської імперської ідеології, її походження і продовження.

Само собою, в Кремлі розуміли, що для міжнародного визнання необхідно створити видимість «державності» – провести «вибори» і призначити чиновників, щоб були свої відомства і міністерства, начальники і підлеглі, свої бюрократи і, як наслідок, – хабарництво і корупція. Про це навіть не варто турбуватися – сепаратисти, незалежно від свого розташування, повторюють всі російське, оскільки залежать від російського бюджету і російських начальників – міністрів фінансів і оборони, економіки і внутрішніх справ. У цьому сенсі Кремль нічим не відрізняється від колоніальної влади 19-середини 20 століть, коли в Британській Індії структури повторювали британську, а в Алжирі або Марокко, Сенегалі або Гваделупі – французьку. За винятком лише того, що заморських колоніальних земель, за рідкісним винятком, вже не залишилося. Але Росії кортить все повторити, продовжити «збирання земель руських».

Державні атрибути, за впевненою традицією Кремля, повинні переконати населення в тому, що «все по-дорослому», як у справжнього «держави». А, крім герба, прапора і наспіх написаного гімну, повинні бути вибори. Вибори «як прояв демократії» є наріжним каменем російської сепаратистської політики, навіть незважаючи на те, що з Абхазії вигнано в результаті етнічних чисток більше 60 відсотків корінного населення, з «Південної Осетії» – майже 40%, чверть населення залишила окуповані райони Донецької і Луганської областей, як вглиб України, так і в інші країни, включно з Росію.

Однак ініціаторів «виборів» це не зупиняє, їм важливо дотримати зовнішні ознаки: прозорі урни, виборчі бюлетені, спостерігачі, що складаються в основному з представників інших сепаратистських територій, деяких пострадянських країн, ліваків і націоналістів з Центральної і Західної Європи і, звичайно ж, Росії. Їх не бентежить присутність автоматників. Їх не бентежать протести і заяви про те, що Захід і міжнародні організації не визнають «вибори». Їм важливо, щоб Кремль був задоволений.

Саме з таким результатом в 1991 році в Придністров’ї переміг Ігор Смирнов, який переобирався чотири рази, аж до 2011 року. Кремль його підтримував весь час, однак, коли Смирнов захотів переобиратися на п’ятий термін, в Москві вирішують, що його місце має зайняти більш молодий Євген Шевчук. Перші вибори в «парламент ПМР» пройшли ще раніше, в листопаді 1990 року. Там Москва зміцнювала владу сепаратистів, надаючи їм легітимність. Частково цьому сприяла і влада Молдови, у якої не було можливості протистояти військовій російській присутності в Придністров’ї. Крім того, явно проросійські другий і третій молдавські президенти відтягнули врегулювання конфлікту надовго.

Легітимація в Абхазії і «Південній Осетії» проходила за таким же сценарієм. Через рік після етнічної чистки і вигнання грузинів, які становлять понад 60 відсотків населення автономії, в листопаді 1994 року «президентом» було обрано Владислава Ардзінба. Через десять років через хворобу він був змушений піти з політики. Усі наступні роки пост «президента» займали люди, рекомендовані Кремлем, що мають великий досвід в комсомольських, партійних органах, а також в МВС і КДБ. І хоча в Абхазії досить активне політичне життя, її, проте, ретельно контролює Кремль за допомогою спеціально створеної Владиславом Сурковим структури. У «парламент» Абхазії перші вибори відбулися в 1996 році.

Перші вибори в «парламент Південної Осетії» відбулися 27 травня 1994 року, і аж до 2004 року комуністи були більшістю. Вибори першого «президента» пройшли тільки в 1996 році. Окупована російськими військами «Південна Осетія» була і залишається цікавою Кремлю виключно як зручна територія, на якій можна розмістити військову базу. В Абхазії інші інтереси – туристичні об’єкти, море, пляжі, побудовані ще в СРСР пансіонати, курорти і будинки відпочинку. Тому в «Південну Осетію» Росія лише вкладає гроші, що складають 90% бюджету окупованої території, а в Абхазії російські політтехнологи всі ці роки намагаються регулювати громадську думку, безпосередньо підкуповуючи політиків і ЗМІ, щоб розчаровані абхази не сміли дивитися в бік Тбілісі.

Практично на всіх окупованих територіях, а тепер в Криму і на Донбасі, розташовані військові бази або підрозділи найманців «іхтамнетов», на утримання яких Кремль витрачає величезні гроші. Значна частина бюджетів цих територій теж наповнюється з російського бюджету, щоб оплачувати діяльність численних чиновників. З економічної точки зору, це абсолютно нелогічна витрата грошей без перспективи віддачі, але марнославство російської влади не піддається ніякому підрахунку. Періодично на окупованих територіях проводяться акції або навіть референдуми, як в 2006 році в ПМР, метою яких є приєднання до Росії, але Кремль відмовчується, просто відкуповуючись грошима.

Захоплення Криму, найімовірніше, було частиною великої військової операції із захоплення сходу і півдня України, але оскільки успіх не був продовжений, то півострів анексували, щоб викликати хвилю патріотичного марнославства у росіян і заретушувати свої невдачі з «повернення всієї України під кремлівське крило».

Вибори в «ДНР» і «ЛНР» – не тільки данина колоніальним традиціям. Як і іншим захопленим за допомогою сепаратистів територіям, донецьким уготована та ж доля – жити в убогості і безправ’ї, без найменшого натяку на майбутнє. Для Кремля це остання надія зміцнити у свідомості росіян впевненість в політичні успіхи Володимира Путіна, тому чекати відторгнення не варто, цього не станеться в найближчі роки, навіть якщо економічна ситуація стане набагато гірше за нинішню. В цьому випадку грає роль справа принципу, а якщо враховувати обставину, що Путін поганий стратег, то він буде триматися за ці території до останнього.

На пострадянському просторі сепаратизм – штучний, підтримуваний Кремлем, тому наводити приклади врегулювання в інших країнах безглуздо. Ці території створювалися Росією не для врегулювання, а для приниження – не тільки центральної влади, а й населення сепаратистських територій: жодна з них не живе краще після отримання «незалежності». Військовий шлях звільнення нереальний – саме цього чекає Москва, щоб розквитатися з Києвом і Тбілісі. Переговори безглузді – з 1993 року Кишинів і Тирасполь ведуть переговори про правовий статус Придністров’я: посередниками виступають Росія, Україна, ОБСЄ, а також США і ЄС як спостерігачі (формат «5 + 2»). Вони ні до чого не привели. Безрезультатними виявилися і переговори щодо врегулювання конфлікту в Абхазії і «Південній Осетії». «Мінський процес» давно застопорився, «нормандський процес» – теж.

Причина одна – Росія не хоче врегулювання, крім як заморожування конфлікту. Миротворців вона теж не допускає, як опиралася введенню міжнародних миротворців замість російських в Абхазії і «Південній Осетії». Проте лише Грузія може похвалитися певними успіхами, коли жителі обох окупованих територій користуються медичною допомогою і торгівлею. Але для цього країна повинна провести реформи і змінити державний устрій і суспільство настільки, щоб зацікавити тих, хто опинився в окупованій зоні. Придністровців, наприклад, Молдова приваблює можливістю стати ближчими до Європи, вони приїжджають в Кишинів по паспорти. Точно так само роблять абхази, незважаючи на невдоволення Кремля. Але інших рецептів врегулювання поки що не придумано, Москва буде впиратися до останнього.

14 листопада Молдова, Україна і Грузія створили в Кишиневі комунікаційну платформу з питань неврегульованих конфліктів: три країни домовилися підтримувати постійний діалог з питань, пов’язаних з регіональними конфліктами, організовувати спільні заходи, обмінюватися досвідом та інше. Якщо врегулювання як і раніше буде передбачати участь Росії, то знову ні до чого не призведе. Необхідний якнайшвидший економічний розвиток країн, боротьба з корупцією та економічними злочинами, створення і реформування державних структур, щоб залучити і зацікавити тих людей, які не зі своєї волі опинилися на окупованих територіях. Головне, щоб держава була готова.

https://nv.ua/ukr/opinion/moskva-bude-vpiratisja-do-ostannoho-2508482.html