Настрої в Грузії. Як Росія розкриває карти

У Тбілісі багатьом політикам — і опозиційним, і провладним — тепер стає очевидна причина поведінки Москви останні 26 років

Григорія Карасіна, заступника міністра закордонних справ РФ запитали: «Що заважає відносинам із Грузією?», він прямо відповів: «Передусім — це посилена військова активність США і НАТО в Грузії». Не російська окупація Абхазії і «Південної Осетії», не російська пропаганда, а навчання НАТО в Грузії «Agile Spirit».

Одинадцятий рік у Женеві ведуть переговори, в яких рівними учасниками є Росія, Грузія, ЄС, ООН і ОБСЄ, а на приставних стільчиках, у ролі присутніх — представники сепаратистів Абхазії і «Південної Осетії». За ці роки пройшло майже 50 раундів, на які витрачено величезні гроші, але результат радше відносний, як і самі переговори, які частіше називають дискусіями, оскільки не розраховані на будь-які швидкі результати. Переговори між Грузією і окупованою Абхазією почалися ще 1993 року: в Женеві пройшли два раунди переговорів щодо мирного врегулювання під егідою ООН, за посередництва Росії і за участю спостерігачів ОБСЄ і Групи друзів генерального секретаря ООН. Останню створили в 1993 році у складі представників США, Німеччини, Франції, Великобританії та Росії. Все це відбулося після того, як російська армія взяла активну участь на боці абхазьких сепаратистів, привівши їх до влади в жовтні 1993 року, — пише Олег Панфілов для Крим. Реалії.

Грузія виявилася обдуреною

Результатом переговорів у Женеві стало підписання «Меморандуму про порозуміння між грузинською та абхазькою сторонами» і «Комюніке про другий раунд переговорів між грузинською та абхазькою сторонами». В обох документах сторони підтвердили «взяті на себе зобов’язання не застосовувати силу і не вдаватися до загрози її застосування один проти одного». Ба більше, сторони дали згоду на «розміщення в зоні конфлікту миротворчих сил ООН або інших сил, санкціонованих ООН. Вони висловили обопільну згоду на використання в складі таких сил російського військового контингенту».

У лютому 1994 року в Женеві, потім у Нью-Йорку і в Москві відбувся третій раунд переговорів щодо «повномасштабного врегулювання грузино-абхазького конфлікту» під егідою ООН, за сприяння Росії, за участю представників Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) і Верховного комісара ООН у справах біженців. 4 квітня 1994 року грузинською та абхазькою сторонами в Москві було підписано «Заяву про заходи щодо політичного врегулювання грузино-абхазького конфлікту». На цьому дипломатична активність завершилася — Росія обдурила Едуарда Шеварднадзе, ввела в Абхазію свій військовий підрозділ, назвавши його «миротворчим», і поставила крапку.

У січні 1994 року Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію, в якій є кілька пунктів, які не виконані досі: «Закликає всіх, кого це стосується, поважати суверенітет і територіальну цілісність Республіки Грузія і підкреслює важливе значення, яке він надає такій повазі», «визнає право всіх біженців і переміщених осіб, які постраждали внаслідок конфлікту, на повернення без попередніх умов у місця їх проживання в безпечних умовах, закликає сторони дотримуватися зобов’язань, які вони вже взяли на себе в тому зв’язку, і настійно закликає сторони якнайшвидше досягти угоди, зокрема обов’язковий для виконання графік, яка забезпечила б швидке повернення цих біженців і переміщених осіб у безпечних умовах» і «засуджує будь-які спроби змінити демографічний склад Абхазії, Республіка Грузія, зокрема шляхом заселення її особами, які раніше там не проживали».

Що сталося потім? З подачі Росії в Абхазії в листопаді 1994 року прийняли «конституцію», в якій окуповану територію проголосили «суверенною демократичною державою», а в грудні призначили Владислава Ардзінбу на пост «президента». Росія вкотре наплювала на ООН, Раду Безпеки і її резолюції. А потім — тиша, Грузія виявилася обдуреною, Росія формально зреклася Абхазії, хоча «миротворців» не вивела. Переговори поновилися через три роки, але, як відзначав у своїй доповіді посол Грузії в ООН тих років Іраклій Аласанія, «в процесі Женевських переговорів медіатори зайняті дискусіями про патрулювання та інші технічні питання, в результаті фундаментальними характеристиками мирного процесу, якому вони приділяють увагу, залишаються ті ж проблеми, які були відзначені в ООН і озвучені в інтерпретації грузинського посла: «Загальновизнана територіальна цілісність Грузії як повноцінного члена світової спільноти порушена нелегітимним, псевдоабхазьким режимом, заснованим на насильстві та етнічних чистках. Неможливо домогтися будь-якого позитивного результату в умовах єдиного для обох сторін підходу, якщо на них буде покладено однакова відповідальність, якщо буде продовжена політика, коли обидві сторони повинні однаковою мірою звітувати. Доля вигнаних з рідних місць і позбавлених елементарних прав людини понад 300 тисяч біженців і насильно переміщених осіб, про яку останні вісім років ведуть лише безрезультатні дискусії. Практично, багаторічний досвід непотрібних переговорів дозволяє зробити тільки такий висновок».

Після війни в серпні 2008 року, коли Росія, порушуючи взяті нею зобов’язання визнала «незалежність Абхазії і «Південної Осетії», переговори поновилися, але тепер змінився їхній формат: учасниками є Росія і Грузія, а «незалежні» сепаратисти — лише спостерігачами, яких на свої гроші привозить Кремль, їх же утримує і годує. У статусі співучасника тепер беруть участь і США, але всі ці роки просування у виконанні резолюції ООН і тепер угоди Медведєв-Саркозі не просуваються ані на міліметр. Тепер до Женевських переговорів додалися празькі зустрічі заступника міністра закордонних справ Росії Григорія Карасіна і спеціального представника прем’єра Грузії з урегулювання відносин з Росією Зураба Абашидзе, призначеного постійним парламентером у 2013 році. Але і вони вже шість років не можуть зрушити з мертвої точки ситуацію.

Звичайно, представники Абхазії і «Південної Осетії» у своїх коментарях не соромляться говорити про свою «незалежність», суверенітет і навіть іноді згадують ленінське — «про право націй на самовизначення». Однак найголовніші причини відсутності прогресу колишні — біженці з Абхазії і «Південної Осетії», які не можуть потрапити до своїх рідних домівок, незважаючи на всі резолюції і минулі обіцянки Путіна про непорушність загальновизнаних кордонів Грузії. Грузин водять за ніс з 1993 року, спочатку Едуарда Шеварднадзе, обіцяючи йому і відновлення територіальної цілісності і навіть договір про дружбу і співробітництво з Росією. Потім спроби дружити з Грузією робив Путін, умовляючи Саакашвілі прийняти російські цінності і отримати кремлівське заступництво.

На початку 1990 років підтримка сепаратистів і пряма участь російської армії були обгрунтовані однією метою — зберегти Радянський Союз, оскільки багато російських політиків, але перш за все військові мріяли повернутися в радянську імперію з тією ж територією. Згодом сепаратистські регіони — Придністров’я, Абхазія, «Південна Осетія», Карабах, а тепер і Крим з Донбасом — стали «фішками» в шантажі Росії України, Молдови, Азербайджану і зараз Грузії. Повертати їх було лінь і небезпечно — втрачається предмет інтриг і образ Росії як «захисниці знедолених». Сепаратистські території перетворюються на відстійники цивілізації, звідти їдуть люди, їх економіка стає витратною частиною російського бюджету.

Причина, як видається, зовсім в іншому, і не тільки в тому, що кремлівських керівників, як і раніше, тішить мрія про відновлення СРСР, скільки боязнь втратити все через бажання Грузії, України та Молдови стати ближчими до Європи. Ще страшніше, що ці країни мають тісні стосунки з НАТО: Грузія вже однією ногою в північноатлантичному блоці, інші — в активному процесі інтеграції. Всі ці роки Кремль вигадував причини, щоб відтягнути процес реінтеграції або хоча б якось вплинути на приручених сепаратистів: вплинути було якнайпростіше, але навіщо, якщо є підстава, щоб знущатися над сусідами?

Тепер Григорій Карасін пішов ва-банк, вирішив відповідати прямо: Москві не подобається близькість НАТО. Це було зрозуміло ще на початку 2000-х років, коли Шеварднадзе набридло закликати Кремль до совісті і справедливості. Можливо, що Шеварднадзе не очікував такої різкої реакції, але після 1999 року відносини з Росією різко погіршилися, і причиною тому зближення Грузії з НАТО. Всі інші причини меркли порівняно з головною російською загрозою: у Кремлі панічно боялися і бояться досі організації, армія якої перевершує російську в кілька разів.

13 вересня 2001 року з ініціативи фракції «Нові праві» парламент Грузії одноголосно ухвалює постанову про початок процесу вступу Грузії в НАТО. Через кілька тижнів на зустрічі з Едуардом Шеварднадзе Володимир Путін заявив, що Росія виведе свої війська з Абхазії на наступний день після того, як цього вимагатиме грузинське керівництво. «Якщо Грузія вирішить відновити свою юрисдикцію в Абхазії шляхом застосування сили, то російських військ там не повинно бути», — сказав Путін. Це було лицемірство — Путін ще намагався виглядати «лібералом», багато говорив про демократію.

З травня 2002 року до Грузії почали приїжджати військові високопосадовці з НАТО, а 28 червня військовослужбовці з дев’яти країн НАТО, а також із шести країн-учасниць програми НАТО «Партнерство заради миру» провели 10-денні військові маневри на військовій базі у Вазіані біля Тбілісі. Кремль втратив спокій: 24 жовтня представники грузинських громадських організацій і засобів масової інформації прийняли звернення до влади Грузії, в якому закликають прискорити процес вступу Грузії в НАТО, а 22 листопада в Празі на саміті НАТО Шеварднадзе офіційно заявляє про бажання Грузії вступити до Північноатлантичного союзу. «Переговори, які я провів з лордом Робертсоном у Празі, мають велику перспективу. Грузія і НАТО складуть індивідуальний план співробітництва, кінцевою метою якого буде приєднання Грузії до НАТО», — заявив журналістам Едуард Шеварднадзе.

Але це було не останнє випробування Кремля — у 2004 році президентом Грузії став Саакашвілі, і Путін втратив спокій. Уже в квітні новий президент відвідав штаб-квартиру НАТО, де зустрівся з генеральним секретарем Північноатлантичного військово-політичного альянсу Яапом де Хооп Схеффером і був присутній на засіданні Ради НАТО. «Ми представили в НАТО програму індивідуального партнерства Грузії з НАТО, яка є другим найважливішим кроком на шляху прийняття Грузії в НАТО», — заявив Саакашвілі. Інтриги додала заява Яап де Хооп Схеффера про те, що Тбілісі і Москва негайно повинні відновити переговори про виведення російських військових баз із Грузії.

Ось, власне, в чому причина, через яку Москва впирається в виконання нею ж прийнятих зобов’язань, її страх перед НАТО, незважаючи на щорічні прийняті Генеральною асамблеєю ООН резолюції, що закликають повернути біженців в Абхазію і «Південну Осетію». Кремль багато міркував у минулому про право абхазів і осетин, але зовсім не згадує про право грузин жити на рідній землі. Відповідь Григорія Карасіна продовжена ще однією фразою, яка висловлює стурбованість Кремля: «Йде посилена підготовка натовців до проведення саміту в Лондоні, де грузинська тема теж звучатиме, тому ми відверто розповіли про свої заклопотаність нашим партнерам».

Карасін проговорився, він розуміє, в Лондоні можуть ухвалити рішення, яке призведе до марності утримання Абхазії, переведення кількох мільярдів рублів у безглузде заняття — годувати населення, яке Росії не потрібно в іншій ролі, окрім як механізму шантажу. У Тбілісі багато політиків — і опозиційні, і провладні — розуміють марність переговорів з Росією, їм тепер стає очевидна причина поведінки Москви останні 26 років. Карасін також висловив стурбованість через заяви держсекретаря США Майкла Помпео, пов’язані з інтеграцією Грузії в НАТО, на його думку, членство в НАТО може бути загрозою для відносин двох країн.

Тепер уже не витримав Зураб Абашидзе, зазвичай дипломатично стриманий, він заявив, що російська сторона не повинна говорити про відносини Грузії і НАТО в загрозливому тоні. «Це наше суверенне право, суверенний вибір. Коли з боку представників Росії робляться якісь заяви в загрозливому тоні, ми вважаємо, що це повністю неприйнятно. В такому тоні сусідні країни говорити не повинні», — заявив Абашидзе.

Тепер Москва усвідомлює, що втратила кілька років, коли намагалася зрозуміти політику «Грузинської мрії»: з одного боку, Іванішвілі і його прихильники говорять про співпрацю з Росією, з іншого боку, Грузія і її населення зберігає прозахідну орієнтацію і бажання бути в НАТО, розглядаючи Альянс як єдину надію від агресивного північного сусіда.

https://nv.ua/ukr/opinion/protesti-v-gruziji-shcho-zadumala-rosiya-50030959.html