Ментальна проблема росіян. Чому Путін досі при владі

Політично активні борються з Путіним, а не з системою — в суспільстві навіть немає натяку на обговорення історії Росії останніх двох-трьох століть, коли створювалася імперія за допомогою захоплень, окупацій і анексій

Нікому не відомий за межами Санкт-Петербурга чиновник став не тільки главою величезної країни за часів недієздатного президента — він став могильником незміцнілої і немічної російської свободи слова. Почалося відродження традицій російської пропаганди.

Для появи Путіна в російській владі було кілька передумов, з яких найвагоміші і найривожніш для генералів-реваншистів — це розгул лібералізму і поразка в першій чеченській війні. З другою причиною радянські генерали в російському Міністерстві оборони готові були розібратися за всяку ціну. З першою були серйозні проблеми — Захід уже всерйоз думав, що в Росії настала демократія і навіть є свобода слова, а генерали вважали, що це якраз і губить «велику державу». Це мала бути нова людина, і її знайшли в адміністрації президента на посередній посаді. Потім пройшла швидка для підполковника КДБ кар’єра: рік — директор ФСБ, півроку — секретар Ради безпеки, до цього — портфеленосець Анатолія Собчака, — пише Олег Панфілов для Крим.Реалії.

У Росії відбулося те, що відбувалося раніше в СРСР — кар’єрі сприяла не діяльність і публічна політика, а група товаришів, що визначала, кому які посади обіймати. Росії потрібно було зберегти довіру Заходу, щоб заколисати його обіцянками продовжити демократичний розвиток, але водночас повернути те, про що мріяла група радянських генералів — «велику державу», радянську імперію хоч в якомусь вигляді, і «щоб НАТО близько не підходило до наших споконвічних кордонів». І це були кордони не Росії, а СРСР.

Щоб здійснити реванш, потрібно було придушити «заразу» — свободу слова і вільні вибори. Щоб начальників, як і раніше, призначали, а цензура створювала умови для відновлення пропаганди. Згідно з чекістською традицією створення громадської думки, треба когось вбити, щоб інші злякалися: 4 вересня 1999 року стався вибух у Буйнакську — вбито 64 людини, вибухи в Москві, 8 вересня — загинуло 100 людей, 13 вересня — ще 124, вибух у Волгодонську 16 вересня — вбито 18 осіб. Водночас не загинуло жодного державного чиновника, тільки невинні люди. Нікого зі співробітників ФСБ не звільнили за те, що допустив вибухи.
Путіну вдалося відновити багато з радянських традицій, і найголовніше — йому дісталося слухняне населення

У вересні 2004 року, через десять днів після трагедії в Беслані, Путін, виступаючи на розширеному засіданні уряду за участю губернаторів, сенаторів і депутатів, оголосив програму політичних реформ. Реформи зазвичай мають на увазі розвиток демократії і свобод, у Росії все навпаки — це нові репресії і обмеження свобод. Переляканий народ спокійно сприйняв скасування губернаторських виборів, як зазначалося, «у зв’язку з необхідністю зміцнення вертикалі влади для ефективнішої протидії терористичній загрозі». Після скасування виборів терактів стало помітно менше — мабуть, терористи злякалися обмеження свободи вибору.

Зі свободою слова було трохи складніше — суспільство вже звикло до волелюбного НТВ і його «Ляльок», до кількох газет і журналів, які помітно відрізнялися від пострадянської пропагандистської макулатури. Коли почався реванш на Північному Кавказі — друга чеченська, спецслужби обмежили передусім роботу журналістів, ввівши велику кількість обмежень і акредитацій, їх необхідно було отримати, щоб потрапити в Дагестан і Чечню. Тепер висвітлювати війну могли тільки державні ЗМІ і особливо довірені журналісти, які не братимуть інтерв’ю у чеченського опору, а скажуть все, що потрібно Кремлю.

Тепер світ нічого не знав про реальні події в Чечні, про застосування ракет і бомбардувальників, про килимові бомбардування і численні викрадення людей. Одночасно Путін заколисував Захід словами про свободу слова та необхідність «деяких» обмежень для «боротьби з тероризмом». Якщо у Заходу з’являлися сумніви в словах Путіна, то знову що-небудь вибухало, і знову гинули не державні чиновники, а звичайне населення.

До вересня 2000 року все було готово, щоб Путін почав чергові «реформи» — 9 вересня він підписав дивний документ, Доктрину інформаційної безпеки. Три десятка сторінок, в яких лише кілька разів зустрічається словосполучення «свобода слова» і є кілька десятків згадок про «інформаційну війну» і «інформаційну зброю». Ця Доктрина — не закон, це декларація про відновлення традицій радянської цензури та пропаганди. Тепер у Росії вводили посаду заступника губернатора з інформаційної безпеки, до обов’язків якого входив контроль за роботою місцевих телеканалів і редакцій газет.

Одним з головних пунктів Доктрини був цей — «доведення до російської і міжнародної громадськості достовірної інформації про державну політику Російської Федерації та її офіційної позиції щодо соціально значущих подій у країні та світі». А стратегічними цілями є «захист суверенітету, підтримка політичної та соціальної стабільності, територіальної цілісності Російської Федерації». З вересня 2000 року в Росії будь-яке слово стає зброєю, слово на адресу Путіна або будь-якого чиновника може бути розцінено як тяжкий злочин.

Далі, як і очікувалося, почалася зачистка інформаційного простору — знищення талановитої команди НТВ, закриття газет і журналів, приведення вільнодумства в стан державного однодумства. Дев’ять років правління Бориса Єльцина виявилися марними для становлення російської свободи слова, а підготовлені журналісти, які вже стали популярними і вирізнялися сміливістю і порядністю, дуже швидко повернулися в державне стійло путінської пропаганди. Позначилася відсутність традицій свободи слова, а тимчасовий стан виявився захопленням, але не професією, багато хто зрозумів, що державником бути вигідніше.

Звісно, обмеження, а потім і зовсім заборона на свободу слова були не миттєвим бажанням Путіна і генералів, плани у них були грандіозні і незабаром їх почали втілювати. Спочатку війна в Грузії 2008 року, куди пропагандисти вже відкрито їздили на танках і бронетехніці, писали бадьорі статті та репортажі про «доблесну російську армію», яка показала «боязким грузинам» свою силу. Само собою, вони не писали, чому війна готувалася кілька років, а закінчилася за п’ять днів, і чому російська армія поповзла з Грузії, так і не домігшись головного — усунення Саакашвілі і встановлення лояльного до Кремля режиму.

Інформаційна війна була частиною реальної війни, але вона виявилася неефективною через мовний бар’єр — у Грузії кількість тих, хто користовує російську мову, становить невеликий відсоток, і впливати на грузинське населення російська пропаганда не могла. Зовсім іншою ситуація виявилася для України, де і відсоток російськомовних більший, і тих, хто розуміє, — переважна більшість. Російська пропаганда і раніше активно впливала на українців у пропаганді «русского мира», але тепер почалася справжня війна.

За 20 років Путін створив новий інформаційний простір, відновивши радянську структуру агентств і телеканалів, додавши інтернет-сайти і розширивши Кримінальний кодекс, в якому тепер 6 (!) статей, які можуть безпосередньо карати людей за слово, що не сподобалося чиновникам. Уже в перші роки правління Путіна правозахисники фіксували по 50−70 кримінальних справ проти журналістів. Потім до «злочинців» приєдналися користувачі інтернету — учасники форумів і соціальних мереж. Ситуація стала реально схожою на ту, коли в СРСР саджали до в’язниці за анекдот або політичний жарт.

Путіну вдалося відновити багато радянських традицій, і найголовніше — йому дісталося слухняне населення, що любить «сильну руку» і по-рабськи сприймає будь-яке починання свого вождя: якщо Путін сказав, що «русский мир» — це краще, ніж «грузинський» або «український», то так і повинно бути. Кілька «кватирок» з видимістю свободи слова, але з незначною аудиторією, не можуть змінити ситуацію, але можуть контролювати інформаційний простір обмеженого кола опозиційно налаштованих людей. Аудиторія «Эха Москвы» зі слухачами в два мільйони людей — важлива, але незначна для політики аудиторія.

Всі ці роки міжнародні правозахисні організації включають Путіна до списку «ворогів преси», але ситуація не змінюється і навряд чи зміниться в найближчі роки. Політично активні росіяни борються з Путіним, а не з системою — у суспільстві навіть немає натяку на обговорення історії Росії останніх двох-трьох століть, коли створювалася імперія за допомогою захоплень, окупацій і анексій. Ця ментальна проблема росіян допомагає Путіну зберігатися при владі і знищувати будь-які свободи. Про демократію взагалі не йдеться.

https://nv.ua/ukr/opinion/volodimir-putin-i-beslan-svoboda-slova-v-rosiji-novini-rosiji-50038246.html